Як прем’єр-міністр, а потім і президент П’ятої республіки з усіма повноваженнями, яких він хотів, де Голль (de Gaulle) вів переговори з алжирськими повстанцями, а війна тим часом тривала. У 1961 році генерал Салан зробив спробу військового перевороту і створив ОАС — Організацію секретної армії, щоб завадити президенту де Голль укласти мирну угоду. Коли спроба перевороту провалилася, ОАС здійснила кілька замахів на життя де Голля, зміцнивши цим в країні відчуття, що справу з Алжиром пора вирішувати.
У тому ж році в Парижі відбулася подія, ретельно ховалося до 1990-х років — вбивство поліцією від 70 до 200 французьких алжирців, яке посилило це відчуття. Ця «таємна бійня» почалася з мирної демонстрації проти введення поліцією комендантської години в місцях, часто відвідуваних північно-африканцями.
Поліція, здавалося, сказилася: стріляла в натовп, била демонстрантів кийками і кидала їх тіла в Сегу.
Тіла знаходили ще кілька тижнів, але французькі ЗМІ промовчали. Нарешті в 1962 році на референдумі про надання незалежності Алжиру «за» проголосувала переважна більшість, і до Франції хлинули чорноногі біженці.
На той час незалежність отримали і більшість інших колоніальних володінь Франції, і в наступні роки серед «тих, хто повертається» і недалеких французьких обивателів стала відроджуватися фашистська і расистська діяльність.
У зв’язку з нестачею робочої сили у Франції з середини 1950-х до середини 1970-х років проводилися кампанії по широкому залученню робочих рук з Північної Африки, Португалії, Іспанії, Італії та Греції. Людям обіцяли житло, безкоштовне медичне обслуговування, можливість поїздок на батьківщину і добре оплачувану роботу. Однак у Франції цих іммігрантів очікувала половинна в порівнянні з їх французькими товаришами зарплата і розселення в гуртожитках, схожих на в’язниці, умови в яких часом бували гірше, ніж у цих людей на батьківщині. Іммігранти не мали права голосу, їм не надавалося автоматичного продовження терміну перебування в країні, вони часто піддавалися образам на расовому ґрунті і не могли створювати свої організації.
Стиль правління де Голля був зарозумілим і автократичним, орієнтованим більше на блиск і велич, ніж на вирішення повсякденних проблем звичайних людей. Його незвичайний вихід на світову сцену дуже стривожив партнерів Франції. Де Голль заблокував вступ Великобританії до Європейського союзу, ратував за дружбу з Німеччиною, засуджував американську політику у В’єтнамі, вивів Францію з військової структури НАТО, відмовився надписати договір про заборону випробувань ядерної зброї і ратував за «вільний Квебек», також в цей період значного розвитку отримало радянсько-французьке співробітництво.
Травень 1968 рік
Незважаючи на те, що наявність деякого невдоволення в країні було безсумнівним, раптовий вибух в травні 1968 року став для всех несподіванкою. Почавшись з протестів студентів Нантерского університету проти патерналістського характеру системи освіти, хвилювання швидко поширилися на Сорбонну і далі на підприємства і установи. У ніч на 10 травня на вулицях Латинського кварталу Парижа з’явилися барикади.
Поліція, протидіючи вуличним безладям (CompagnieRepublicainedesecurite CRS), стала з неймовірною жорстокістю накидатися на всіх, включаючи роззяв і добровольців Червоного Хреста. Це викликало загальний страйк, і менше ніж за тиждень роботу припинили більше мільйони чоловік. До журналістів, які вимагали свободи слова, і лікарям, які закликали до радикальної перебудови системи лікарської практики, приєдналася велика кількість робітників і людей вільних професій.
Головною вимогою було робоче самоврядування, і більш важливим, ніж вимоги конкретних реформ, було загальне відчуття, що в реорганізації потребують всі французькі установи.
Де Голль, здавалося, втратив самовладання, і 27 травня він зник зі сцени. Як з’ясувалося, він пішов, щоб заручитися підтримкою командира французької Рейнської армії. Після повернення він звернувся до нації із закликом обрати його, як єдину людину, здатну запобігти диктату лівих, і розпустив парламент. Перелякана мовчазна більшість проголосувало за нього. Хоча швидких радикальних політичних змін було небагато (не рахуючи сфери освіти), ударні хвилі від подій травня 1968 року продовжували відчуватися ще два десятка років. У гарячих травневих днях 1968 року лежить коріння руху за звільнення жінок, екологічних рухів, ослаблення формалізму французького суспільства і зменшення авторитаризму.